Пам'ятні дати

1.         120 років тому шведський інженер-хімік і промисловець

            Альфред Нобель  склав заповіт

 

Альфред Нобель народився 21 жовтня 1833 року у Стокгольмі, Швеція, в сім'ї інженерів. Він був хіміком, інженером і винахідником. У 1894 році Нобель придбав металургійний концерн Бофорс, який він зробив найбільшим виробником озброєнь. За своє життя Нобель накопичив значний стан. Більшу частину доходу він отримав від своїх 355 винаходів, серед яких найвідоміше - динаміт.

У 1888 році Альфред Нобель прочитав у французькій газеті власний некролог під назвою «Торговець смертю мертвий», опублікований помилково репортерами. Стаття змусила Нобеля задуматися над тим, як його буде пам'ятати людство. Після цього він вирішив змінити свій заповіт. 10 грудня 1896 Альфред Нобель помер на своїй віллі в Сан-Ремо, Італія, від крововиливу в мозок.

Нобель заповів 94% всього свого майна (31 мільйон Шведських крон) на заснування та забезпечення п'ятьох Нобелівських премій

1.      Заповіт Нобеля           

 «Все моє рухоме і нерухоме майно має бути обернене моїми повіреними в ліквідні цінності, а зібраний у такий спосіб капітал поміщений у надійний банк. Доходи від вкладень повинні належати фонду, який буде щорічно розподіляти їх у вигляді премій тим, хто протягом попереднього року приніс найбільшу користь людству ... Вказані відсотки слід розділити на п'ять рівних частин, які призначаються: одна частина - тому, хто зробить найбільш важливе відкриття або винахід в галузі фізики; інша - тому, хто зробить найбільш важливе відкриття або вдосконалення в галузі хімії, третя - тому, хто зробить найбільш важливе відкриття в галузі фізіології або медицини, четверта - тому, хто створить найбільш видатний літературний твір ідеалістичного спрямування; п'ята - тому, хто вніс найбільш істотний внесок у згуртування націй, знищення рабства або зниження чисельності існуючих армій і сприяння проведенню мирних конгресів ... Моє особливе бажання полягає в тому, щоб при присудженні премій не бралася до уваги національність кандидатів ... »

Цей заповіт спочатку було сприйнято скептично. Лише 26 квітня 1897 воно було затверджене Стортингом Норвегії. Було організовано Фонд Нобеля, щоб піклуватися про виконання його заповіту та організовувати вручення премій.

Згідно з інструкціями Нобеля, відповідальним за присудження премії світу став Норвезький Нобелівський комітет, члени якого були призначені в квітні 1897 року невдовзі після вступу в силу заповіту. Основним документом, що регулює правила вручення премії є статут Нобелівського фонду.

Премією можуть бути нагороджені тільки окремі особи, а не установи (крім премій миру). Премія миру може присуджуватися як окремим особам, так і офіційним і громадським організаціям.

Одночасно можуть бути заохочені одна або дві роботи, але при цьому загальне число нагороджених не повинне перевищувати трьох.

Премія не може бути присуджена посмертно.

 Премія взагалі може нікому не присуджуватися, якщо члени відповідного комітету не знайшли гідних робіт серед висунутих на здобуття. У заповіті Нобеля передбачалося виділення коштів на нагороди представникам тільки п'яти напрямків:

·         Хімія

·         Фізика

·         Фізіологія і медицина

·         Література

·         Сприяння встановленню миру у всьому світі

Крім того, не в зв'язку з заповітом Нобеля, з 1969 року за ініціативою Шведського банку присуджуються також премії його імені по економіці. Вона присуджується на тих же умовах, що й інші нобелівські премії. Надалі правління Фонду Нобеля вирішило більше не збільшувати кількість номінацій.

3. Процедура присудження премії

Процедурі нагородження передує велика робота, яка ведеться цілий рік численними організаціями по всьому світу. У жовтні лауреати вже остаточно затверджуються і оголошуються. Остаточний відбір лауреатів здійснюють Шведська Королівська академія наук, Шведська академія, Нобелівська асамблея Каролінського інституту і Норвезький нобелівський комітет. Процедура нагородження відбувається щорічно, 10 грудня, у столицях двох країн - Швеції і Норвегії. У Стокгольмі премії в галузі фізики, хімії, фізіології і медицини, літератури і економіки вручаються королем Швеції, а в області захисту миру - головою Норвезького нобелівського комітету - в Осло, в міській ратуші, в присутності короля Норвегії і членів королівської сім'ї.

Кожен лауреат отримує з рук монарха золоту медаль із зображенням засновника премії Альфреда Нобеля і диплом. Грошова частина премії переказується лауреатам згідно з їхніми побажаннями.

4. Нобелівський банкет Банкет

На банкет запрошується 1300-1400 чоловік. Форма одягу - фраки та вечірні сукні.

У розробці меню беруть участь кухарі  і кулінари, які коли-небудь отримували звання «Кухар року». У вересні три варіанти меню дегустуються членами Нобелівського комітету, які вирішують, що буде подаватися «до столу Нобеля». Завжди відомий тільки десерт - морозиво, але до вечора 10 грудня ніхто, крім вузького кола присвячених, не знає, якого сорту.

Для Нобелівського банкету використовується сервіз і скатертини зі спеціально розробленим дизайном. На куточку кожної скатертини та серветки витканий портрет Нобеля. Сервіз для банкетів був замовлений за 1,6 мільйона доларів до 90-річчя Нобелівських премій в 1991 році. Він складається з 6750 келихів, 9450 ножів і виделок, 9550 тарілок і однієї чайної чашки. Остання - для принцеси Ліліани, яка не п'є кави.

Столи в залі розставляють з математичною точністю, а зал прикрашають 23000 квітів, які присилаються з Сан-Ремо. Всі рухи офіціантів строго прохронометровані з точністю до секунди. Наприклад, урочисте занесення морозива займає рівно три хвилини з моменту появи першого офіціанта з тацею в дверях до того, як останній з них встане у свого столу. Подача інших страв займає дві хвилини.

Рівно о 19 годині 10 грудня почесні гості на чолі з королем і королевою спускаються по сходах в Блакитний зал, де вже сидять всі запрошені. Шведський король веде під руку нобелівську лауреатку, а якщо такої не виявиться - дружину Нобелівського лауреата з фізики. Першим вимовляється тост за Його Величність, другим - в пам'ять Альфреда Нобеля. Після цього розкривається таємниця меню. Меню надруковано дрібним шрифтом на картах, прикладених до кожного місця, і прикрашене профілем Альфреда Нобеля в золотому тисненні. Під час всієї вечері звучить музика - запрошуються дуже знамениті музиканти, в їх числі були Ростропович і Магнус Ліндгрен (в 2003 році).

Банкет завершується виносом морозива, увінчаного, як короною, шоколадної монограмою-вензелем «N». В 22:15 шведський король дає знак до початку танців в Золотому залі ратуші. В 1:30 гості розходяться.

Абсолютно всі страви з меню, починаючи з 1901 року і далі, можна замовити в ресторані ратуші Стокгольма. Коштує такий обід трохи менше 200 доларів США. Щорічно їх замовляє 20 тисяч відвідувачів, і традиційно найбільшою популярністю користується меню останнього нобелівського банкету.

Нобелівський концерт - одна з трьох складових нобелівського тижня нарівні з врученням премій і нобелівським вечерею. Вважається одним з головних музичних подій року європейських і головною музичною подією року скандинавських країн. У ньому беруть участь самі видатні класичні музиканти сучасності. Фактично нобелівських концертів два: один проводиться 8 грудня кожного року в Стокгольмі, другий - в Осло на церемонії вручення Нобелівської премії миру.

5. Цікаві факти про Нобелівську премію

Від часу присудження перших премій (10 грудня 1901 р.) і до 2005 року включно її лауреатами стали 755 осіб (34 жінки та 721 чоловік), а також 18 організацій. Жінки двічі ставали лауреатами в галузі фізики (1903, 1963), тричі — з хімії (1911, 1935, 1964), 7 разів — в галузі медицини, 10 — з літератури, 12 — в галузі миру.

Досі наймолодшим нобелянтом є Малала Юсуфзай, яка у 17 років отримала премію миру (2014).

За всю історію існування Нобелівської премії від неї відмовились 6 лауреатів. 1938 року німець Ріхард Кун відмовився (за наполяганням влади Німеччини) від премії з хімії, але згодом отримав диплом і медаль. Наступного року цей вчинок повторили два його співвітчизники: лауреат з хімії Адольф Бутенандт і лауреат з медицини Ґергард Домаґ. Крім того, від Нобелівських премій відмовились Борис Пастернак (в галузі літератури, 1958; спочатку прийняв премію, але під тиском влади СРСР був змушений відмовитися), Жан-Поль Сартр (премія з літератури 1964 року) і Ле Дюк То, нобелівський лауреат премії миру 1973 року.

Двічі лауреатами Нобелівської премії ставали Марія Склодовська-Кюрі (1903 — з фізики та 1911 рік — з хімії), Лайнус Полінг (1954 — з хімії, 1962 — премію миру), Джон Бардін (1956 та 1972 — з фізики), Фредерик Сенгер (1958 та 1980 — з хімії).

Міжнародний комітет Червоного Хреста отримував премію тричі, Комісія ООН у справах біженців — двічі.

6. Україна та Нобелівська премія

Хоча, серед лауреатів Нобелівської премії поки що немає українців за громадянством, Україна — батьківщина 7 Нобелівських лауреатів:

1. 1908 — Ілля Мечников, фізіологія та медицина

1. 1952 — Зельман Ваксман, фізіологія та медицина

1. 1966 — Йосеф Шмуель Аґнон, література

1. 1971 — Саймон (Семен) Кузнець, економіка

1. 1981 — Роальд Гофман, хімія

1. 1992 — Георгій Харпак, фізика

1. 2015 — Світлана Алексієвич, література

Низка науковців, які одержали Нобелівську премію, провели певний час навчаючись або працюючи в Україні. У Харківському університеті навчалися Саймон Кузнець та Ілля Мечников. У Українському фізико-технічному інституті та у Харківському університеті викладав Лев Ландау. Ігор Тамм викладав у Одеському політехнічному університеті та у Таврійському університеті, у якому також навчався.

Київський університет — навчалися чотири майбутні номінанти на Нобелівську премію: з літератури М. Алданов та М. Бердяєв, з фізіології і медицини — С. Виноградський; викладав у 1884—1909 номінант на премію з фізіології та медицини Сергій Чир'єв.^[16]

Двох номінантів має Львівський університет, де навчався І. Франко та викладав О. Бальцер.

У Чернівецькому університеті певний період навчався номінант на Нобелівську премію з літератури І. Франко.

 

2.        6 грудня 2013 року виповнюється 100 років з дня народження видатного лікаря-      хірурга, вченого, письменника, громадського діяча, академіка, дійсного члена Національної академії наук України, першого директора Київського науково-дослідного інституту серцево-судинної хірургії Миколи Михайловича Амосова

Амосов Микола Михайлович народився 6 грудня 1913 р. у невеликому селі Вологодської області. Вже наступного року його батько пішов на війну, а коли повернувся — покинув родину. Жили вони дуже бідно, матір працювала акушеркою в селі, неподалік від Череповця, і ніколи не брала подарунків від пацієнток. Мабуть, тому вона і залишилася для Миколи Михайловича прикладом на все життя. Як він сам згадував, бабуся навчила його молитися, селянське господарство — працювати, а самотність — читати книжки. Коли він став піонером, то в бога вірити перестав, але дізнався про соціалізм. Ані в комсомолі, ані в партії ніколи не був.

З 12 до 18 років майбутній лікар навчався у школі в Череповці, а потім — у механічному технікумі. Нудьгував за домівкою, жив бідно і самотньо, любив читати класику.

22 червня 1941 р. почалася Велика Вітчизняна війна.

Спочатку лікар працював у комісії з мобілізації, а через декілька днів був призначений головним хірургом у польовий рухомий госпіталь, що призначався для роботи в польових умовах і був розрахований на 200 поранених. У цьому госпіталі на тій самій посаді він прослужив усю війну. Як згадував Амосов, умови були дуже важкі: перевантаження, зруйновані села, робота в наметах, без електрики, погана евакуація. Однак поступово всі пристосувалися: навчилися сортувати, перев'язувати, оперувати, лікувати та евакуювати.
Упродовж цього часу Микола Михайлович розробив власні методи операції, що давали змогу знизити рівень смертності, і написав свою першу дисертацію, яку представив у Московський інститут.

У 1944 р. він одружився із операційною сестрою Лідією Денисенко, яка пішла на війну добровільно після третього курсу педінституту. Приблизно у той самий час він одержав звістку з Москви із негативним відгуком на дисертацію.

Війна для лікаря закінчилася у Східній Прусії. У червні госпіталь відправили на Далекий Схід, а після кількох місяців у Маньчжурії — до Владивостоку, де і розформували. Війна, як відмічає Микола Михайлович Амосов, дала йому багато. Незважаючи на те, що перевантаження, постійні переїзди і необхідність евакуації часто заважали доводити справу до кінця, за цей час він став досвідченим хірургом: міг оперувати у будь-якій частині тіла. Особливо добре йому вдавалося справлятися із пораненнями грудей, суглобів і переломів стегна.

У 1956 р. сталася подія: народилася дочка Катя. Вона з'явилася на світ, коли Амосову було вже 43 роки. Жартуючи, він називав її "експериментальною дитиною". З першого дня її стали активно навчати, тренувати розум, формувати світогляд, розвивати потяг до науки і творчості. У 15 років Катя екстерном закінчила школу і поступила у медичний інститут. У 33 роки вона стала професором-кардіологом, захистила докторську дисертацію.

Восени 1957 р. Микола Михайлович Амосов їздив на конгрес хірургів у Мексику, де побачив операцію на серці з апаратом штучного кровообігу (АШК), і дуже цим зацікавився. Оскільки купити апарат було неможливо, то він розробив власний проект, за яким апарат зробили на заводі. Ще рік експериментували. У 1959 р. вдало прооперували хлопчика з важким уродженим пороком серця — так званою "тетрадою Фалло".

З 1958 р. почалася "кібернетика". Спочатку це була лабораторія для відпрацьовування операцій з АШК, потім — фізіологічні дослідження серця за участю інженерів і математиків. В Інституті кібернетики створили спеціальний відділ. Так зібрався колектив ентузіастів.

Упродовж наступного десятиліття сформувалися такі напрямки в розвитку ідей, які зародилися ще в Череповці: 1. Регулюючі системи організму — від хімії крові, через ендокринну і нервову системи до кори мозку. 2. Механізми розуму і штучний інтелект. 3. Психологія і моделі особистості. 4. Соціологія і моделі суспільства. 5. Глобальні проблеми людства. В усіх напрямках були створені групи, проводилися дослідження, створювалися комп'ютерні моделі, писалися статті. Було захищено два десятки дисертацій, видано п'ять монографій і опубліковано величезну кількість статей.

У 1962 p. M. Амосов разом з академіком П. А. Купріяновим провів турне по клініках США: там вони познайомилися з відомими кардіохірургами — Ліліхаєм, Кіркліном, Блелоком та ін., подивилися багато нових операцій. Деякі з них залишилися в арсеналі Миколи Михайловича, інші — закінчилися сумно. До речі, саме з 1962 р. почалося сходження кар'єри Миколи Михайловича відразу в кількох напрямках. На початку року його обрали членом-кореспондентом Академії медичних наук, у тому ж році йому присудили Ленінську премію, обрали депутатом Верховної Ради СРСР. "Чи був я "радянською людиною"?" — поставив собі запитання Амосов. І сам на нього відповів: "Напевно, усе-таки був. Змінювати соціалізм на капіталізм не хотів. Заздрив західним колегам в частині умов роботи, але що б поїхати — думки не виникало. Незважаючи на правителів-комуністів, наше суспільство виглядало більш людяним. Права бідного народу на роботу, пенсію, соцстрах, лікування, освіту, майже безкоштовні квартири і транспорт здавалися важливішими за свободу преси і демонстрацій проти уряду. Вони потрібні лише купці інтелігентів".

У тому ж самому 1962 р. Микола Амосов уперше спробував себе як письменника. Потім він згадував, як описав день після смерті хворої дівчинки, потім довго правив рукопис, сумнівався. Через місяць прочитав приятелю — письменнику Дольду-Михайлику, потім другу-хірургу, ще комусь. Усім дуже сподобалося. Так виник "Перший день" у майбутній книзі "Думки і серце". Ю. Дольд-Михайлик допоміг надрукувати написане в журналі у Києві, потім — передрукували в журналі "Наука и жизнь". Далі — "Роман-газета". Письменник Сент-Джордж, американець російського походження, переклав книгу англійською. З неї — майже на всі європейські мови. Загалом видавали більше 30 разів. Пізніше було видано п'ять книг белетристики: "Думки і серце", "Записки з майбутнього", "ПРГ-22-66", "Книга про щастя і нещастя". Останню — спогади "Голоси часів" — надрукували до ювілею — 85 років. До цього варто додати ще одну — "Роздуми про здоров'я" — виклад "Системи обмежень і навантажень". З урахуванням масових журналів її тираж досяг семи мільйонів.

У 1969 р. Микола Амосов став академіком АН України, потім отримав три державні премії України — за хірургію і кібернетику. У 60 років він був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці, потім ще були ордени Леніна, Жовтневої революції, і це — не рахуючи чотирьох орденів за війну, звання Заслуженого діяча науки. Про лекції варто сказати окремо. Як говорив Амосов, до привселюдних виступів він приохотився наприкінці 60-х років. Напевно, улещували оплески і можливість говорити на межі дозволеного — сподівався, що депутатський статус захистить від КДБ. Спочатку він виступав від товариства "Знання", потім запрошували всюди: у Москву, Ленінград, Прибалтику. В Україні об'їздив усі області: приїжджав на один день і прочитував три лекції. Теми були найрізноманітніші: від "здоров'я" до соціалізму і штучного інтелекту. Саме з лекцій народилася книжка "Роздуми про здоров'я".

У 1975 р. побудували нову лікарню. Розширили штати, набрали випускників з інституту, і до 1980 р. кількість операцій довели до 2000, із котрих 600 — з АШК. Проте результати не втішали. У липні 1982 р. Амосов пережив чергову душевну кризу: часто помирали хворі. Оголосив, що на все літо кидає хірургію і буде займатися тільки кібернетикою. Жив на дачі три місяці — будував моделі суспільства та їздив на семінари у свій відділ. Тільки в листопаді почав потроху оперувати. Поступово все повернулося до старого життя.

Влітку 1983 р. клініка відокремилася від Тубінституту і перетворилася в самостійний Інститут серцево-судинної хірургії. Реорганізація інституту пройшла, за словами самого лікаря, легко. Він поставив надзавдання: 4000 операцій у рік, 2000 — з АШК.

У грудні 1993 р. видатний лікар відсвяткував своє 80-річчя і одержав черговий орден.

Взимку 1998 р. стан його серця погіршився. Ходити було важко, проте побачила світ книга спогадів "Голоси часів". У травні 1998 р. професор Кьорфер у клініці Reiner Korfer вшив Амосову біологічний штучний клапан і наклав два аорто-коронарних шунти. Через три тижні він повернувся додому і відразу ж розпочав робити легку гімнастику, а восени цілком відновив свої 1000 рухів і ходьбу. "Експеримент закінчено", — написав Микола Амосов у "Висновку" до спогадів. Книгу видали до дня народження — у грудні, коли видатному лікарю виповнилося 85 років. Старість тим часом знову наздоганяла, але Микола Михайлович демонстрував активний образ життя: користувався увагою суспільства, давав інтерв'ю, писав статті, займався наукою. 13 грудня 2002 р. серце Миколи Амосова перестало битися.

Так пройшло життя цієї видатної і багатогранної людини. Він питав себе, що ж було найголовнішим усі ці роки? Напевно — хірургія. "Хірургія була моїм стражданням і щастям", — говорив Микола Михайлович. Операції на стравоході, легенях, особливо на серці, він робив хворим при погрозі швидкої смерті, часто в умовах, коли ніхто інший їх зробити не міг; особисто врятував тисячі життів. Звичайно, траплялись у нього помилки, іноді вони закінчувалися смертю хворих, але ніколи не були наслідком легкодумства або халатності. Амосов навчив десятки хірургів, створив клініку, потім інститут, у яких було прооперовано понад 80 тисяч тільки серцевих хворих. До того були ще тисячі з іншими хворобами, не говорячи вже про поранених на війні. Усі інші заняття він вважав не настільки ефективними. Кібернетика, за його словами, служила лише задоволенню цікавості, якщо не вважати двох десятків підготовлених кандидатів і докторів наук. Його статті і лекції мали успіх, а участь у Верховній Раді, як він відмічав, була скоріше вимушеною, служила підтримці престижу клініки. Амосов вірив у "соціалізм із людським обличчям", доки не переконався, що ця ідеологія утопічна, а лад неефективний.

"Якби можна почати жити спочатку — я вибрав би те ж саме: хірургію і на додаток — мудрування над "вічними питаннями" філософії: істина, розум, людина, суспільство, майбутнє людства", — з упевненістю говорив Микола Амосов.